Мета роботи — вивчити особливості перебігу туберкульозу та наслідки його лікування у ВІЛ-ін­фі­кованих пацієнтів.
Матеріали та методи. У рандомізованому контрольованому ретроспективному дослідженні взяли участь 255 ВІЛ-інфікованих з уперше діагностованим туберкульозом та 81 ВІЛ-інфікований з рецидивом хвороби.
Результати та обговорення. За поширеності та локалізації процесу в легенях, наявності деструктивних змін та бактеріовиділення туберкульоз легень у разі повторного захворювання перебігає так само, як і первинний. У хворих на РТБ частота резистентності до протитуберкульозних препаратів І ряду вдвічі вища, ніж у хворих на ВДТБ, за рахунок мультирезистентності МБТ, рівень якої становить 22,5 %. Найвищий рівень медикаментозної резистентності визначають до ізоніазиду (38,8 %) і стрептоміцину (34,7 %) за рахунок мульти- і полірезистентності. Резистентність до рифампіцину (24,5 %) розвивається переважно за рахунок мультирезистентності. У хворих з рецидивами хвороби наслідки лікування вірогідно нижчі — виліковування досягли у 41,9 % хворих, що на 20,1 % менше, ніж при вперше діагностованому туберкульозі. Ефективність лікування знижувалася переважно за рахунок збільшення кількості летальних випадків — 27,2 проти 8,2 % (p < 0,05). Головною причиною смерті у хворих з новими випадками туберкульозу були генералізовані форми хвороби на тлі виразного імунодефіциту, а у хворих з рецидивами — мультирезистентність МБТ.
Висновки. Ізольований туберкульоз легень у ВІЛ-інфікованих у разі повторного захворювання перебігає так само, як і за первинного, проте спостерігається високий рівень мультирезистентності, що ставить під сумнів ефективність стандартного режиму хіміотерапії для 2-ї категорії в разі застосування рутинних методів визначення медикаментозної резистентності до протитуберкульозних препаратів І ряду.

Ключові слова: Рецидиви туберкульозу, ВІЛ-інфекція, медикаментозна резистентність до протитуберкульозних препаратів, наслідки лікування ко-інфекції туберкульоз/ВІЛ.

Виявлені в попередніх дослідженнях зміни імунного статусу пацієнтів із вперше діагностованим туберкульозом легень стали підставою до застосування цілеспрямованої імунотерапії.
Мета дослідження — вивчення зміни клініко-імунологічних ознак у хворих на інфільтративний вперше діагностований туберкульоз легень під впливом ендогенного індуктора інтерферону.
Матеріали та методи. Проаналізовано клінічні ознаки, показники загального аналізу крові, імунограми у 36 пацієнтів, хворих на інфільтративний вперше діагностований туберкульоз легень (ВДТБ). Основ­на група пацієнтів із ВДТБ, що отримувала індуктор інтерферону кагоцел, складалася з 15 осіб. Контроль­на група пацієнтів, яку лікували за стандартним режимом протитуберкульозної терапії, складалася із 17 осіб. Дані обох груп хворих порівнювали із даними 33 здорових осіб. Динаміку клініко-імунологічних змін вивчали протягом 4—5 міс від початку стаціонарного лікування.
Результати та обговорення. Прийом кагоцелу сприяє підтримці рівня лімфоцитів після 4—5 міс лікування, підвищує кількість Т-лімфоцитів-хелперів порівняно зі здоровими особами. Вірогідне зниження кількості NK-клітин (р < 0,001) свідчить про позитивний вплив кагоцелу на динаміку NK-клітин порівняно із пацієнтами, що не приймали кагоцел, і опосередковано свідчить про посилення позицій специфічного клітинного імунітету під впливом кагоцелу. Після прийому кагоцелу вірогідно підвищується кількість моноцитів порівняно з контрольною групою хворих та групою здорових осіб (р < 0,001). Іншими словами, прийом кагоцелу сприяє системній активізації фагоцитарної ланки імунітету. Впливу кагоцелу на інші показники загального аналізу крові, імунограми, клінічні показники не виявлено. Побічних виявів під впливом кагоцелу за весь період спостереження не спостерігалося.
Висновки. Прийом кагоцелу хворими на інфільтративний ВДТБ сприяє активізації клітинного імунітету, а саме фагоцитарної ланки, завдяки вірогідному підвищенню кількості моноцитів. Прийом кагоцелу у пацієнтів з інфільтративним ВДТБ забезпечує підтримку нормального рівня лімфоцитів, сприяє швидкій вірогідній динаміці зниження кількості NK-клітин, зумовлює проліферацію Т-лімфоцитів-хелперів (CD4+) порівняно зі здоровими особами. Впливу кагоцелу на клінічні показники не виявлено.

Ключові слова: Туберкульоз, індуктор інтерферону, клінічна ефективність.

Лікування хіміорезистентного туберкульозу нині потребує надзвичайної уваги, що пов’язано не лише з його високим поширенням, а й з низькою ефективністю терапії. Саме тому пошук нових препаратів є одним із пріоритетних напрямів боротьби з туберкульозом.
Мета роботи — вивчити та порівняти клінічну ефективність застосування геміфлоксацину в індивідуальних режимах антимікобактеріальної терапії хіміорезистентного деструктивного туберкульозу ле­гень протягом інтенсивної фази із режимами з використанням офлоксацину та левофлоксацину.
Матеріали та методи. Обстежено і проліковано 78 хворих з уперше діагностованим або раніше лікованим деструктивним туберкульозом легень, які отримували стандартну антимікобактеріальну терапію з уведенням фторхінолону. Хворих було розподілено на три групи по 26 осіб. До І групи ввійшли хворі, які протягом 2—6 міс у період інтенсивної фази отримували геміфлоксацин; ІІ і ІІІ групи склали хворі, які отримували левофлоксацин та офлоксацин відповідно.
Результати та обговорення. У І та ІІ групах з вищою частотою порівняно з ІІІ зник інтоксикаційний синдром (88 %; р < 0,05) та регресували порожнини розпаду (77 %; р < 0,05). Вірогідно частіше припинення бактеріовиділення порівняно з ІІІ групою спостерігалося лише в І групі (85 %; р < 0,05). Отримані дані свідчать про однакову ефективність режимів із застосуванням геміфлоксацину та левофлоксацину й вірогідно вищу – порівняно із використанням офлоксацину.
Висновки. Висока клінічна ефективність індивідуальної антимікобактеріальної терапії резистентного туберкульозу легень із застосуванням геміфлоксацину дає змогу рекомендувати його в комплексному лікуванні хворих цієї категорії.

Ключові слова: Геміфлоксацин, хіміорезистентний туберкульоз.

Метою даного дослідження є вивчення функціонального стану організму людини, зокрема моряка, в умовах морського трансмеридіонального рейсу, імунологічного статусу і рівня мікроелементів у сироватці крові у моряків різного віку, різних професійних груп і з різним стажем роботи на флоті.
Матеріали та методи. Під наглядом перебували 250 практично здорових моряків, допущених медичною комісією до роботи на суднах.
Обстеження моряків в умовах рейсу включало реєстрацію R-R інтервалів кардіограми за допомогою вимірника параметрів пульсу «Электроника ИПП-ОИЦ» 6 раз на добу обстеження (8, 12, 16, 20, 24, 04 години), що відповідає основному режиму роботи на флоті — вахті 4 години через 8 годин. Отримані результати обробляли за програмою математичного аналізу ритму серця з обчисленням наступних показників: М — среднего значення кардіоінтервалу (по 100 R-R інтервалах), СКО — середнього квадратичного відхилення, АМ0 — амплітуди моди, ІН — індексу напруги, ΔХ — варіаційного розмаху, Ік — коефіцієнта кореляції після першого зрушення, mо — числа зрушень автокореляційної функції до першого негативного значення, So — потужності спектра повільних хвиль ІІ порядку, Sd — потужності спектра дихальних хвиль, Sм — потужності спектра повільних хвиль І порядку, V — коефіцієнт варіації, ЧП — частота пульсу.
Результати та обговорення. Функція автоматизму на усіх етапах рейсу характеризувалася помірною синусовою аритмією. Показники вегетативного гомеостазу відмічали посилення тонусу симпатичної нервової системи. Серед професійних груп найбільш достовірне зниження рівня мікроелементів Fe, K, Mn, Mg, Se, Zn, спостерігалося у мотористів, а потім у механіків, тобто у машинної кімнати, що зумовлено специфічними умовами праці цих груп в умовах судна. У різних професійних групах виявлені достовірні зміни в показниках клітинного імунітету.
Найбільш значні зміни виявлені у рядового складу — матросів і мотористів, зниження показника рівня лімфоцитів, Т-лімфоцитів, Т-супресорів, Т-хелперів і NK -клітин.
Висновки. У моряків в умовах трансмеридіонального рейсу відбувається значне напруження механізмів адаптації, що разом з дисбалансом мікроелементів у крові призводить до розвитку вторинного імунодефіциту. Виявлені зміни імунологічного статусу мікроелементного складу сироватки крові можуть бути причинами для зростання захворюваності бронхо-легеневого апарату.

Мета роботи – дослідити причини і терміни виникнення рецидивів туберкульозу у ВІЛ-інфікованих пацієнтів.
Матеріали та методи. В контрольованому ретроспективному дослідженні взяв участь 81 пацієнт з рецидивами туберкульозу, який завершив основний курс хіміотерапії під час первинного захворювання.
Результати та обговорення. У разі виявлення ВІЛ-інфекції до первинного захворювання на туберкульоз або одночасно з туберкульозом без антиретровірусної терапії (АРТ) виникають ранні рецидиви туберкульозу внаслідок прогресування ВІЛ-інфекції в терміни (24,4 ± 2,4) міс після первинного захворювання. У разі призначення АРТ таким пацієнтам рецидиви туберкульозу виникають у вірогідно меншої кількості пацієнтів як синдром відновлення функції імунної системи. Якщо виявляють ВІЛ-ін­фекцію після первинного захворювання, виникають пізні рецидиви без АРТ у терміни (57,7 ± 3,3) міс після захворювання. У разі призначення АРТ таким пацієнтам рецидиви туберкульозу виникають у поодиноких випадках. Не встановлено причинного зв’язку між інтенсивністю лікування (6-місячний читирикомпонентний режим або 8-місячний п’ятикомпонентний), протирецидивними курсами хіміотерапії та ризиком розвитку рецидиву туберкульозу.
Висновки. Таким чином, неповноцінна хіміотерапія з приводу первинного захворювання (за кількістю добових доз та схемою), брак АРТ або призначення АРТ після первинного захворювання на туберкульоз за прогресування імунодефіциту з високою ймовірністю пов’язані з ризиком виникнення рецидивів туберкульозу у ВІЛ-інфікованих.

Ключові слова: Ко-інфекція туберкульоз/ВІЛ, рецидиви туберкульозу.

Мета роботи — вивчення зв’язку між поліморфізмом генів детоксикації ксенобіотиків і функцією нирок у хворих на легеневий туберкульоз.
Матеріали та методи. Обстежено 75 хворих на легеневий туберкульоз, із них 56 хворих на вперше діагностований туберкульоз (ВДТБ) легень і 19 хворих на хронічний туберкульоз (ХТБ) легень. Виділя­ли ДНК із лейкоцитів периферичної крові хворих на легеневий туберкульоз і зі зскрібків букального епітелію 36 здорових осіб (контрольна група) та визначали поліморфізм GSТМ1, GSТТ1, NАТ2 (2*4, 2*5, 2*6, 2*7).
Результати та обговорення. Через 3 міс після початку лікування у хворих відзначається істотне зростання вмісту загального білка сечі порівняно з попередніми етапами обстеження. Протягом лікування показник мікроальбумінурії зростає у всіх групах хворих порівняно з початком лікування. Через 3 міс після початку лікування у хворих на ХТБ легень спостерігається значно вищий рівень мікроальбумінурії, ніж на попередніх етапах обстеження. Встановлено, що рівень низькомолекулярних білків значно перевищує вміст високомолекулярних майже у всіх групах, за винятком генотипу NAT2*2*4. Особливу роль у розвитку патологічного стану відіграють генотипи NAT2 гомозиготи, del GSTM1 і GSTT1. Наявність алелів NAT2*2*5 і NAT2*2*6 пов’язано зі значною зміною показників ураження тканин нирок протитуберкульозними препаратами.
Висновки. У хворих на туберкульоз легень під час стандартної протитуберкульозної терапії виявлено значні порушення реабсорбційної та видільної функцій нирок.
Під впливом протитуберкульозних препаратів І та ІІ ряду одним із провокаційних чинників розвит­ку патології видільної системи нирок може бути наявність генотипів NAT2 гетерозиготи, NAT2 гомозиготи, del GSTM1, del GSTT1 і алеля NAT2*2*5.

Ключові слова: Туберкульоз, функція нирок, гени детоксикації ксенобіотиків.

Мета роботи — аналіз впливу терапії глюкокортикостероїдами (ГКС) на динаміку клінічного стану й системні значення про- та протизапальних цитокінів сироватки крові хворих на саркоїдоз.
Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 25 умовно здорових осіб та 25 хворих на саркоїдоз. Усім пацієнтам проведено комплексне клініко-інструментальне обстеження, зокрема морфологічними методами, та визначено сироваткові рівні (IL) -1, -4, -6, -8, -10, TNF-α. Усіх хворих на саркоїдоз обстежено під час загострення хвороби до лікування та через 6 міс терапії ГКС.
Результати та обговорення. На тлі терапії ГКС протягом 6 міс вірогідно (р < 0,05) зменшується ступінь тяжкості задишки за шкалою MRC, натомість показники функції зовнішнього дихання та пульсоксиметрії вірогідних змін не зазнали. Під час загострення саркоїдозу у пацієнтів помічено статистично значуще (р < 0,05) збільшення показників прозапальних цитокінів (IL-1, IL-8, TNF-α) та зниження IL-10 майже в 1,76 разу порівняно з контролем. Застосування ГКС у хворих на саркоїдоз під час заго­с­трення супроводжується зниженням системних значень прозапальних цитокінів (IL-1, IL-8, TNF-α), водночас спостерігаються збільшення вмісту IL-4 та відсутність статистично значущої різниці показників IL-10 у сироватці крові хворих у період між загостренням та через 6 міс лікування.
Висновки. Використання ГКС у комплексному лікуванні хворих на саркоїдоз сприяє позитивній динаміці клінічного стану та вірогідно (р<0,05) зменшує у сироватці крові вміст прозапальних цитокінів (IL-1, IL-8, TNF-α) на тлі низьких значень IL-10.

Ключові слова: Cаркоїдоз, глюкокортикостероїди, цитокіни, клінічні симптоми.

Мета роботи — на підставі даних фармакокінетики та бактеріостатичної активності крові (БАК) за різних способів уведення антимікобактеріальних препаратів визначити доцільність дослідження клінічної ефективності внутрішньовенної хіміотерапії в інтенсивну фазу лікування хворих на вперше діагностований туберкульоз легень.
Матеріали та методи. Проведено порівняльний аналіз фармакокінетики та БАК крові за різних способів уведення препаратів рифаміцинового ряду. Також проведено вивчення клінічної ефективності різних способів уведення рифаміцину SV, ізоніазиду та етамбутолу у 60 хворих шляхом оцінки динаміки процесу за допомогою комп’ютерної томографії.
Результати та обговорення. Встановлено, що середнє значення максимальної концентрації рифаміцину натрієвої солі після внутрішньовенного введення в дозі 450—600 мг становить (22,9 ± 2,3) мкг/мл, що вірогідно (р < 0,05) перевищує концентрацію рифампіцину в разі прийому в капсулах у дозі 450—600 мг (8,9 ± 1,3) мкг/мл. Встановлено, що мінімальна інгібувальна концентрація рифаміцину SV у 10 разів менша за аналогічний показник рифампіцину — 0,03 та 0,3 мкг/мл відповідно.
Високих рівнів БАК досягнуто у 100 % пацієнтів, що отримували ізоніазид, рифаміцин SV та етамбутол шляхом внутрішньовенної інфузії. За перорального введення ізоніазиду, рифампіцину та етамбутолу перорально високих рівнів БАК досягнуто у (90,9 ± 8,7) % хворих. Результати дослідження динаміки БАК протягом шести годин свідчили про збереження показників у межах високих та середніх рівнів.
За результатами клінічного дослідження встановлено, що у хворих основної групи, які отримували препарати в парентеральній формі, симптоми інтоксикації зникали в середньому через (2,2 ± 0,2) тиж, у хворих контрольної групи— через (3,1 ± 0,4) тиж (р < 0,05), знебацилення за даними мікроскопії досягнуто у 100,0 % хворих основної групи, у контрольній групі — лише у 14 (82,4 ± 9,2) %, а за показниками культурального дослідження припинення бактеріовиділення в основній та контрольній групах спостерігалось у 21 (100 %) та 16 (80,0 ± 8,9) % хворих відповідно (р < 0,05). Середні терміни загоєння порожнин у хворих основної групи становили (3,1 ± 0,3) міс, у контрольній групі — (3,7 ± 0,5) міс (р > 0,05).
Висновки. Максимальна концентрація рифаміцину SV після внутрішньовенного введення в 2,5 разу перевищує концентрацію за перорального прийому препарату в капсулах. Комплексне внутрішньовенне застосування антимікобактеріальних препаратів супроводжувалося лише великими та середніми рівнями БАК. Середні строки спостереження симптомів інтоксикації в основній групі хворих з парентеральним уведенням ізоніазиду, рифаміцину SV та етамбутолу були вірогідно меншими, ніж у конт­рольній групі. В основній групі спостерігалася тенденція до швидшого знебацилення, за даними обох методів мікробіологічного дослідження, та швидші темпи рубцювання порожнин розпаду порівняно із контрольною групою.

Ключові слова: Вперше діагностований туберкульоз легень, рифаміцин SV, лікування.

Мета роботи — встановити зв’язок з різними формами туберкульозу легень, його перебігом, лікуванням та розвитком хронічного плевриту.
Матеріали та методи. Обстежено 181 хворого. Застосовані стандартні, променеві та мікробіологічні дослідження.
Результати та обговорення. Встановлено, що 93 (51,4 %) особи у минулому перенесли різні форми туберкульозу легень і плеври, але лікувалися не системно, через 12—48 місяців наступала реактивація процесу з розвитком туберкульозного плевриту та його хронізацією. У 88 (48,6 %) хворих — туберкульоз легень і плеврит розвивалися одночасно з явищами хронізації останнього. З метою попередження подальшого прогресування захворювання та попередження розвитку легеневого серця після антимікобактеріальної терапії  виконувалися симультанні втручання на основі плевректомії.
Висновки. Безсистемне лікування хворих на легеневий туберкульоз та туберкульозний плеврит супроводжується прогресуванням легеневого туберкульозу, розвитком поєднаного хронічного плевриту, прогресуючою резистентністю МБТ до антимікобактеріальних препаратів і розвитком легеневого серця, що можна попередити своєчасно виконаним хірургічним втручанням симультанного характеру.

Ключові слова: Хронічний туберкульозний плеврит, туберкульоз легень, хірургічне лікування.

Мета роботи — дослідити клінічні показники ендогенної інтоксикації у хворих на негоспітальну пневмонію (НП) різної тяжкості.
Матеріали та методи. Обстежено 175 хворих на НП І—ІІІ клінічних груп, що перебували на ста­­ціо­нарному лікуванні. Оцінювали кількість та виразність клінічних симптомів ендогенної інтоксикації (ЕІ) (даних розпитування, фізикального обстеження та загальноклінічних лабораторних показників).
Результати та обговорення. Частота виявлення і виразність суб’єктивних ознак ЕІ, симптомів, що виявляли під час фізикального та лабораторного обстеження хворих (загальний аналіз крові, сечі, лейкоцитарний індекс інтоксикації), відображали тяжкість недуги, проте не завжди лінійно. За тяжкого перебігу НП деякі зміни були різноспрямованими (у бік як збільшення, так і зменшення показника). Найчіткіше відображали тяжкість захворювання показники ШОЕ, відсоток еозинофілів та паличко­ядерних нейтрофілів формули крові, а також протеїнурія.
Висновки. Неспецифічність та значна кількість загальноклінічних виявів ендогенної інтоксикації зумовлюють потребу в застосуванні специфічніших критеріїв з метою оцінки її виразності при негоспітальній пневмонії.

Ключові слова: Ендогенна інтоксикація, негоспітальна пневмонія, діагностика.

Мета роботи — вивчити концентрацію сечової кислоти (СК) в плазмі хворих на туберкульоз.
Матеріали та методи. Обстежено в динаміці 197 хворих (158 – із уперше діагностованим туберкульозом, 39 – з рецидивами і хронічними формами).
Результати та обговорення. У 9,2 % пацієнтів з уперше діагностованим туберкульозом встановлено збільшення рівня СК у плазмі. Спостерігаються тенденція до підвищення цього показника в разі деструктивних процесів, супровідної патології і вірогідне його зростання на тлі хіміотерапії, а також у хворих із рецидивами і хронічними формами туберкульозу.
Висновки. При туберкульозі, особливо на тлі хіміотерапії, можлива гіперурикемія. Доцільність і методика лікування залежать від клінічних виявів та ймовірних механізмів розвитку.

Ключові слова: Туберкульоз легень, хіміотерапія, гіперурикемія.

Мета дослідження — вивчення особливостей гістологічної картини біоптованих лімфовузлів у хворих з лімфоаденопатією (ЛАП) при ВІЛ-інфекції залежно від кількості CD4+-лімфоцитів.
Матеріали та методи. У дослідження залучено 80 хворих з ЛАП на тлі ВІЛ-інфекції у віці від 23 до 47 років, яким була проведена біопсія лімфовузлів з подальшою мікроскопією за Цилєм—Нільсеном і гістологічною верифікацією туберкульозу. Також усім хворим методом проточної цитометрії досліджували кількість CD4+-лімфоцитів периферичної крові, за результатами якої пацієнти були розділені на основну групу (CD4+-лімфоцитів менше 200 клітин/мкл) і групу порівняння (CD4+-лімфоцитів 200 клітин/мкл і більше).
Результати та обговорення. За результатами гістологічного дослідження лімфовузлів було виявлено реактивну ЛАП (16 (61,5 %) у групі порівняння, 26 (48,1%) у основній групі), злоякісні пухлини (6 (23,1 %) у групі порівняння, 8 (14,8 %) у основній групі) і туберкульозний лімфаденіт (4 (15,4 %) у групі порівняння, 20 (37,0 %) в основній групі). Туберкульозний лімфаденіт в основ­ній групі зустрічався достовірно частіше, ніж у групі порівняння (р < 0,05). Достовірної відмінності поширеності реактивної ЛАП та злоякісних пухлин не виявлено.
Висновки. Виявлено, що при зниженні CD4+-лімфоцитів нижче 200 клітин/мкл значно частіше спостерігається туберкульозний лімфаденіт з казеозним некрозом лімфовузлів. У зв’язку з цим у хворих цієї категорії рекомендовано проведення біопсії лімфовузла з гістологічним дослідженням матеріалу.

Мета дослідження — встановити профіль медикаментозної резистентності МБТ до протитуберкульозних препаратів І та ІІ ряду у хворих на МРТБ і РРТБ залежно від випадку захворювання.
Матеріали та методи. У рандомізованому ретроспективному дослідженні взяли участь 420 хворих на МРТБ та РРТБ, яким проводився ТМЧ МБТ до ПТП І та ІІ ряду.
Результати та обговорення. У хворих на МРТБ виявляють високу частоту РРТБ — 21,9 %. У хворих на МРТБ порівняно з хворими на РРТБ «нові випадки» захворювання було діагностовано в 15,5 % проти 6,5 % (p < 0,05), хоча випадки «повторного лікування» або «хронічного туберкульозу» виявляли майже в однакової кількості (у 64,9 та у 65,2 %) хворих на МРТБ й у 19,5 та 28,2 % хворих на РРТБ відповідно (p > 0,05).
Резистентність МБТ до ПТП виявляли частіше до S — у 89,0 %, E — у 68,8 % та Et — у 54,8 % хворих. Серед хворих на РРТБ порівняно з МРТБ значно частіше встановлювали резистентність до усіх ПТП І—ІІ ряду (S, E, Et, Pas, аміноглікозидів, фторхінолонів), окрім Z.
У хворих на МРТБ з «новими випадками» захворювання порівняно з випадками «повторного лікування до 2 років» резистентність до Km (Am, Cm) спостерігається значно рідше (у 15,7 проти 31,9 %; р < 0,05), а також порівняно з випадками «повторного лікування до 2 років» та «хронічного туберкульозу» простежується тенденція щодо меншої кількості хворих із резистентністю до інших ПТП. У хворих на РРТБ з «новим випадком» захворювання порівняно з «повторним лікуванням до 2 років» та «хронічним туберкульозом» значно рідше спостерігалася медикаментозна резистентність МБТ до Z та Pas (p < 0,05). Медикаментозну резистентність до E, Et, Cm було встановлено в однакової кількості хворих.
Висновки. РРТБ визначили у 21,9 % хворих на МРТБ, причому «нові випадки» захворювання становлять 6,5 %. Серед хворих на МРТБ порівняно з РРТБ резистентність до більшості ПТП І—ІІ ряду було встановлено значно рідше. У хворих з «новими випадками» захворювання порівняно з випадками «повторного лікування до 2 років» та «хронічного туберкульозу» медикаментозна резистентність МБТ до деяких ПТП І та ІІ ряду спостерігалася значно рідше.

Ключові слова: Профіль медикаментозної резистентності МБТ, нові випадки захворювання, повторне лікування.

Мета дослідження — вивчити зміни стану прооксидантно-антиоксидантної системи у хворих з рецидивом туберкульозу легень (РТБЛ) на тлі стандартної протитуберкульозної хіміотерапії.
Матеріали та методи. Проведено спектрофотометричне дослідження прооксидантно-анти­окси­дантної системи у сироватці крові 30 практично здорових донорів та 100 хворих на інфільтративний РТБЛ, з них у 29 хворих без деструкції у легенях та у 71 — з деструкцією. Досліджували показники перекисного окиснення ліпідів (ПОЛ) — трієнові кон’югати (ТК) і ліпофусцинові пігменти (ЛП) та антиоксидантного захисту (АОЗ) — супероксиддисмутазу (СОД), загальну антиоксидантну активність (ЗАА), глутатіонпероксидазу (ГП) і глутатіонредуктазу (ГР).
Результати та обговорення. Виявлено порушення показників прооксидантно-антиоксидантної системи на час госпіталізації хворих: вірогідне підвищення рівнів ТК, ЛП та вірогідне зниження СОД, ЗАА, ГП, ГР порівняно з показниками практично здорових донорів. Встановлено підвищення показників АОЗ та зниження показників ПОЛ після двомісячної стандартної антимікобактеріальної терапії.
Висновки. Результати дослідження дають змогу констатувати, що у хворих на РТБЛ спостерігаються помітні зміни у функціонуванні прооксидантно-антиоксидантної системи: порушуються показники АОЗ та накопичуються продукти ПОЛ. Спостерігається досить значна вірогідна різниця між хворими з деструктивним процесом у легенях та без нього до проведення стандартної хіміотерапії. Стандарт­на антимікобактеріальна терапія забезпечує недостатнє відновлення прооксидантно-антиоксидантної системи, що може слугувати показанням до застосування для терапії хворих на туберкульоз антиоксидантів і мембраностабілізуючих препаратів.

Ключові слова: Рецидив туберкульозу легень, прооксидантно-антиоксидантна система, перекисне окиснення ліпідів, антиоксидантний захист, лікування туберкульозу.

Наведено результати типової та штамової ідентифікації вірусів грипу, ізольованих в Україні в епідемічний сезон 2011—2012 рр. Доведено, що в Україні та в світі збудники епідемії грипу були тотожними.

Ключові слова: Віруси грипу, штамова структура, антигенна характеристика.

У статті висвітлено наслідки реалізації новітніх методик організації навчального процесу в Тер­нопільському державному медичному університеті імені І.Я. Горбачевського, зокрема на курсі фтизіат­рії. За результатами вивчення передового міжнародного досвіду в навчальний процес упроваджено низку нових методик: методику «Єдиного дня» навчання; Z-систему освіти; матрикули практичних навичок; семестровий тестовий контроль; програму дистанційного контролю знань студентів Moodle.

Ключові слова: Фтизіатрія, нові методики організації навчального процесу.

Мета роботи — дослідити характеристики показників, що використовують для проведення інтегральної оцінки епідемічної ситуації з ВІЛ-інфекції, вплив різних методів перетворення статистичних показників на підсумкову інтегральну оцінку. Оцінити відповідність методу рангових місць для узагальненої оцінки епідемічної ситуації в регіонах та можливість застосування для цього нормованих показників.
Матеріали та методи. Використано статистичні дані про стан епідемічного процесу ВІЛ-інфекції в регіонах України за 2011 р. Проаналізовано характеристики рядів значень статистичних показників, за допомогою методів кластерного аналізу вивчено внутрішню структуру рядів значень. Проведено нормування рядів значень, розрахунок узагальненої оцінки за методом суми рангових місць та суми нормованих показників.
Результати та обговорення. Виявлено, що більшість показників мають розподіл, що відрізняється від рівномірного, притаманного ряду рангових місць. У рядах показників виявляють статистично значущі кластери. Нерівномірність розподілу призводить до деформації підсумкової узагальненої оцінки.
Висновки. Метод рангових місць не повністю відповідає характеристикам статистичних показників з ВІЛ-інфекції. Застосування цього методу для узагальненої оцінки епідемічної ситуації не дає змоги достатньо адекватно віддзеркалити територіальну гетерогенність епідемічного процесу ВІЛ-інфекції. Застосування нормування статистичних показників сприятиме поліпшенню епідеміологічної діагностики ВІЛ-інфекції. Конче потрібно підібрати оптимальні методи нормування статистичних показників.

Ключові слова: ВІЛ-інфекція, епідемічний процес, статистичні показники, інтегральна оцінка, статистичний розподіл.

11—12 жовтня 2012 року в рамках Міжнародного симпозіуму «Досконала клінічна практика у сфері педіатричної ко-інфекції ВІЛ/туберкульоз» експерти обговорили питання поєднаної педіатричної патології та найефективніші методи боротьби із цією хворобою.

У жовтні 2012 року Агентство США з міжнародного розвитку (USAID – United States Agency International Development) презентувало п’ятирічний проект «Посилення контролю за туберкульозом в Україні», за яким упроваджуватимуть успішні міжнародні моделі протидії туберкульозу в десяти регіонах України, а саме: у Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Одеській, Луганській областях та в АР Крим, а також у  Києві й Севастополі.

19 червня 2012 року на 93-му році пішов із життя відомий учений-фтизіатр, доктор медичних наук, професор, колишній багаторічний за­­відувач кафедри фтизіатрії і пульмонології ДЗ «Запорізь­ка медична академія післядипломної освіти МОЗ України» Олег Григорович Спесівцев.